Тетяна Кльокта

***

Земля її кличе у себе, аж плаче:
Уже наболілась, уся відбулася.
Та ниточка срібна в надію вплелася:
Весілля у внучки хотілось побачить.

Хотілось пірнути у внуччине щастя.
Одна вона в неї – сирітка без мами.
Щодень огортає тривога думками:
Нехай її біди минуть і напасті.

Розправила крильця й майнула із хати.
Сьогодні приїде додому із вузу.
Хоч би не набратись якого конфузу,
Бо ж ось жениха привезе показати.

Сльозинка на костур – стоїть коло хвіртки.
Кружляють жоржини в осінньому вальсі.
Оце й нажилася. Уже відбулася.
В майбутнє внучам своїм міцно вплелася.
Не страшно й померти. Живіть собі, дітки.

***

Затужавіло тісто, а ніхто не зліпив чоловіка.
Так і ходить по світу: не людина і мов не каліка.
У людській оболонці безлика й бездушна мара.
То з горою, як кажуть, не сходиться зроду гора,

Але ми з ним стрічаємось ледь чи не кожної днини.
Замість руку подати – штовхає зневажливо в спину.
За найменшу провину готовий без солі вас з’їсти.
Хоча що він таке? Тільки шмат перекислого тіста.

***

Хтось у рудий туман вплітає долю.
Я б розплела – та в руки льодом коле.
Берусь за ніж – параліч корчить пальці,
А хтось бере міцні великі п’яльця
І вишиває стежку з колючками – 
Колюче терня обома боками.
І каже: “Йди – ото твоя дорога”.
Та тепле сонце пригріває в ноги.
Я й не боюсь – переступлю колюче,
А наступлю – то й рани неболючі,
Бо сонце в небі – вся моя рідня,
І я спішу до нього навмання.

					
					
					
					
					
					
					
					

***

Я живу на краєчку тиші.
Сум і спокій приходять в гості,
Дощ морзянкою вірші пише.
Все, здається, у світі просто:

Із землі проростають трави,
Щоб під ноги мені упасти,
А із неба зірки, мов пави,
Шелестять мені сонно: “Здрастуй”.

Я живу на краєчку тиші...
Не здмухни її, мов росинку,
Не згуби неспокійну душу,
Полюби в мені просто жінку.

***

Не забуваю думати про Вас.
Не дуже часто, іноді, до речі.
То ніби обіймаю Ваші плечі,
То ніби нас кружляє теплий вальс.

То Ваші пальці в мене на щоці
Стирають стежку свіжої сльозини.
А я дивлюся – і збігають зими,
І гімни сонцю правлять горобці.

Казав колись про Вас мій чоловік:
“Не мрій!.. Таких на світі не буває”.
А я, мов білка в колесі, кружляю
І гріюсь світлом мрії рік у рік. 

***

Не розхотілось мріяти про диво.
Малесеньке, лілово-чорнобриве,
З добром у серці, мрією в душі,
Яке в зірки вбирає спориші,
Встеляє сріблом місячним калюжі,
Із кожною стеблиночкою дружить,
Щасливчиками бризкає услід,
Від сірості щодня рятує світ.

***

А Любашка збирає вишеньки,
Червоненькі, мов сонцем вишиті,
У відерце, у фартушок.
І несе жменьку ягід братові,
Жменьку мамі і жменьку татові.
Решту ж вишень – для всіх діток.
Сяє личенько, ніби сонечко.
Ну й сестричка у нас, ну й донечка!
Любить всіх і без перемов
Допоможе і всім поділиться,
А від того аж щастям світиться, 
Бо ж  і звати її – ЛЮБОВ.