Світлана Козаченко

* * *

Якому з чуд, якому диву з див
я маю дякувать за край цей солов’їний,
за те, що де б не був і де б не жив,
найлегше дихати – на Україні?
Чим ти прекрасніша за інші всі світи?
Вербовим шелестом, калиновим цвітінням?
Ясними зорями чаруєш ти
чи синім небом в білій хмарній піні?
Чи день, чи ніч, чи грози весняні,
чи на вікні мороз малює квіти,
чи степ, чи гори – любе все мені, – 
я тільки тут довіку буду жити.

Я знаю, чим найкраща ти з усіх,
чому ім’я твоє як музика лунає,
чому тебе покинуть – смертний гріх:
одна Вкраїна – іншої немає.

* * *

Як зацвіте рушник барвінком-рутою –
вінком хрещатим душу огорну:
перед бідою-лихом, горем-скрутою
у мене оберіг, як в давнину.
Червоно-чорними нитками вишию
любов і зраду, радість і печаль –
правічний мир загусне в серці тишею,
коса бабусина торкнеться до плеча…
Пречистий Бористен води шаленої
об Ненаситець піну розіб’є,
пороги встануть з глибини зеленої,
і скаже Русь: “Віддай мені моє!”
І чорний біль, і Чорне море синєє,
і зорі десь на дні прабатьківських криниць –
все це вона заповіла тобі – дочці чи синові –
любить і захищать вогнем блискучих криць.

Де ж заповідане? Що зберегли у часі ми?
Де тирси срібні? Чисті небеса?
Де стріха, де гніздо під нею ластівки?
В музеї?! А де ж правда і краса?..

Полинові вітри

Полинові вітри над прадавньою Руссю літають,
полинові вітри – не Стрибожії внуки, о ні!
Пахне, пахне полин, як трава забуття неживая,
терпко пахне полин, одурманює душу мені.
Живо-срібло тече по сухих і забутих річищах,
це не Псьол і не Ворскла, не Дніпр, не Дінець і не Дон.
Це гадюки по древу життя заповзають все вище…
Хочу крикнуть, та душу важкий оповив мені сон.
Чорний сніг замітає мовчазнії скіфські кургани,
чорна тиша застигла в безмежних безлюдних степах,
чорне сонце не встане, не встане, не встане – 
сонце згасло, і душу німотний окутує жах.

					
					
					
					
					
					
					
					

* * *

В бабусинім саду достигли сливи
і літо бабине заплуталось в траві.
Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..
Над Пслом туман і тіні, мов живі.

Вгрузає в землю найрідніша хата,
де перша внучка народилась – я.
Із лісу вечір суне волохатий,
сова летить – і мре душа моя.

У дідуся в дворі темніють сосни,
пісок, і хвоя, і пахкий полин...
Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:
шишки збирає правнук Ваш – мій син.

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,
а течія стрімка. А лотос де?
Й вербі болить. Од болю гнуться віти
і плаче листя, і пливе, й веде...

На грядці бур’яни, і всюди пусто.
Прокинусь рано, вийду по гриби...
Я не знайду ніяк листка капусти –
пече бабуся хліб... Якби, якби!..

І знову вечір, і зоря червона,
в сухих козельцях чмишуть їжаки...
Це – мого серця заповідна зона,
де чую дотик рідної руки.

Нищення

Мої спогади пахнуть суницею,
і сосною, і луками-травами...
Я життю повертаю сторицею
все, що брала в дитинстві ласкавому.
Звуків-звуків! А барв розпросторених!..
Хитра сойка на рідній шовковиці...
А вогненного сходу історія!
А бабусиних слів пересловиці?
А полин, а чебрець, а “черемуха”,
звіробій, материнка, повитиця...
Трави й рух. Зблиск останнього лемеха
в наших супісках здалека видиться...
Стежка в лісі. Коріння, плазуючи,
спотикає маленькі сандалії.
Очі всьому в цім світі дивуються
і шукають: а що там? а далі?..
Жук з рогами, грибочки непрошені,
хтось проповз, – ну, ходім, бо ще вернеться!

Сипле осінь кленовою поштою –
вічна літу і донька, й суперниця...
Повертаюсь-вертаюся-таюся:
край села у городі під соснами
перед хатою каюся-каюся,
по шишках йду колінами босими.
Хата, стріха, криниця невипита...
Груша, сливи, горіх... бур’янищення!
Інший вимір? У кого б це випитать?
Та нема в кого! Нищення? Нищення!

Моя мова

Моя мова прозора.
І свіжа, як вітер.
Не занудний сироко,
а дзвінкий трамонтан.
Вічна в ній непокора.
А рабство хтось витер –
ніби вирвали око,
згеноцидили клан.
Клан “рабів і підніжків”,
окрадених дурнів,
малоруських пройдисвітів
з диких племен.
Згеноцидили з лишком:
на стінах тортурні
засвітилися тисячі
мілірентген.
Моя мова – як вітер.
На генному рівні
в ній відвертість, і воля,
і гідність, і честь.
Між нашкрябаних літер
на стінах катівні –
слід присохлого болю,
що йому міри несть...
Моя мова співає –
хоч смішно, хоч гірко.
Кожне слово – як вибух,
енергії міт.
Їй обмежень немає –
і викиньте мірку!
І протріть свою шибу!
І гляньте на світ!
Моя мова говорить –
і гордо, і владно.
Не заткнуть мені рота,
бо мова – моя!
Я в розбурханім морі,
на вилицях – садна,
та я буду боротись,
інакше – не я.
Моя мова – це право.
І це моя карма.
Позавимірна доля
народу мого.
Моя мова – держава:
не купиш задарма,
хоч обшарпано-голі
і Ясон, і “Арго”.
Моя мова – руно?
Чи проста сірячина?
Хто без неї зачах?
Хто боїться її?
Все одно? Не одно?
Чи ти звір, чи людина?
Чи окрилений птах?..
А в кожному слові
моєї мови
співають солов’ї.
 

Як було

А нам здавалось, що пройшло все чисто:
його взяли і вивели за місто,
а там – всього лише дещиця крові,
і ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
і в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
і шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
коли покинуть стражники похмурі
пустельні схили пагорба святого,
не стрівши по дорозі вже нікого.

Десь був Петро, і прийде ще Хома,
прощення Агасферу вже нема,
у зашморгу – кому було найважче,
минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає. Холодні роси
омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.

Хто Він такий – чи Бог, чи чоловік, –
того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
вогонь добра, любові, щастя й миру.

Жовті хризантеми

Мені сьогодні вранці принесли
жмуток останніх жовтих хризантем…
А я й не спам’яталася‚ коли
минула тепла осінь‚ день за днем.
Ось і настало: холоди‚ вітри – 
лихих часів немудрий перебіг.
А де ж тепло? – Де хочеш – там бери.
Та не дадуть: чи мало нас таких?

І я візьму недогарок малий‚
долонею від хуги затулю – 
піду шукать того‚ що не дали – 
мене чи люблять? Але я – люблю.

* * *

Ось і прийшла улюблена пора –
прозора осінь, осінь, осінь, осінь…
У небі знов прорвалася діра:
дощ стукає в вікно – тепла у мене просить.
Вітрисько шарпає-шматує клоччя хмар,
а сонце зір звертає геть далеко…
Дай, осене, тепла мені! Сильніше вдар!
Громами загрими! Спали з віршами теку…

Гостя

Листок до листка – кольоровий альбом –
прийшла, принесла – і сидить на дивані.
Муркиць на руках її ляже клубком,
а я запитаю:
– Ви хто, моя пані?
В косі павутинка, на віях – дощі,
то сині, то сірі замріяні очі...
– Ви хто, моя пані? –
сміється й мовчить.
А в кутиках – сльози, а вечір – до ночі.
За шафою сутінь, туман за вікном,
опеньками пахнуть листки кольорові.
А краплі об ринву – як той метроном:
– Це осінь, це осінь... –
мені чи котові?
Це ти, моя сестро, мій спокій і сум?
Це ти, моя тише у шурхоті зливи?
Повільна і лагідна течія дум... –
далеко-далеко весна галаслива.

Київська нута

Вже починають падати горіхи,
ступає осінь м’яко по листках.
Уже пливуть дими... Темніють мокрі стріхи
в музеї на похнюплених хатках.

По Голосієву барвисто ходить осінь…
і я ходжу, а поруч – ходиш ти.
Чому ж ми не зустрілися і досі?
Чом цілий рік – як осінь самоти?

Ти сам і сам. І я сама без тебе.
Шукаєм щастя – знайдемо полин,
Пожухлий, сірий, як осіннє небо…
Ну, хто коли щасливим був один?

Вмирає листя, а любов не смертна.
Душа вмирає – а любов жива!
“Хоч із собою треба буть відвертим…” –
Відносить вітер згірчені слова.

* * *

На землю тихо падає туман,
чорніють в сіре небо голі клени…
Що більш тепер подобається вам:
чи сірий колір, чи, мабуть, зелений?
Та навіть осінь мріє про тепло,
вона також зовсім не хоче мерзнуть –
але все йде і йде, як завжди йшло:
на жаль, як схочуть – ходять тільки ферзі.
А ти не королева… Тобто зась
шукать свій шлях і визначати напрям,
якщо сидиш на троні – швидше злазь:
це місце не твоє… А ось і крапля,
остання крапля падає – і вщерть
наповнилось. Наситилось. Не треба!
Не треба крапель більше: далі – смерть,
за нею – вибір: в пекло чи на небо…
За смертю… Не дійшовши до межі,
спинитись хочу, упіймать краплину
останню на кривавому ножі,
та марно: гину, гину, гину, гину!..
Невідворотність долі – от і все.
Роковий збіг, непереборний фатум:
за осінню – зима сніги несе,
і не запишеш в календар вчорашню дату.
А ти – пішак, іди, куди ведуть:
гарматне м’ясо, і за тим – нічого.
Монарх за тебе вибирає путь,
і це колюча, непроста дорога…
Невже і справді доля волоче
нас потягом без вибору і права?
Я хочу вийти! Відпустіть плече!
Тут варіантів запасних коротка лава…

* * *

Вночі приходила бабуся.
Сьогодні сніг – лапатий і м’який.
Так віхолить, що берегів ріки
розгледіть з мосту не беруся.
А в рідному селі, далеко,
заснули вщерть засипані хати,
в теплі дрімають люди і коти,
і в Африці не сплять лелеки.
Їм теж додому дуже треба,
і їх за душу тягне і болить:
на день, хоч на годинку, хоч на мить! –
вдихнуть сосново-синє небо...

...Побачить річку, луг і хату,
вколоти щоку хвоєю в дворі,
дзвінке відро схопити на зорі
і стежку снігову пром’яти.
У весну вибігти сосною,
беріз прозорість випити до дна
і слухать, як бринить-співа луна
струною щастя молодою...
і йти, і дихать, і мовчати,
і бачить сонце, і любить цей світ,
і знов не рахувать дитячих літ,
і пить бабусин чай із м’яти...

Не вір казкам...

Не заглядай: в чужій душі так темно,
що моторошно стане, і тоді
боятимешся ти людей даремно:
обпікшись молоком – не віриш і воді…
Не відкривай душі своєї перед кожним,
не вір казкам про щирість і любов.
Наївність – гріх, такою буть не можна –
хай скаже той, хто це переборов.

Будь хитра, зла, та зла – лише до себе.
Будь недоторкана, а не вразлива, ні!
Себе любить і гартувати треба –
у крижаній воді і у вогні.

* * *

То щастя безмежне – побачити світ:
і сонце, і хмари, і зблиски грози,
і краплі прозорі на кінчиках віт,
і зелень – з лимонної до бірюзи...
То щастя безмежне – почути цей світ:
ранкові акорди птахів лісових,
і скаргу берези на часу політ,
і кроки дощу, хоч він щойно затих...
То щастя безмежне – вдихнути цей світ:
троянду, й бузок, і ставок, листом вкритий,
весняного саду бентежливий цвіт...
Побачить, почути, вдихнути – і жити!
То щастя безмежне – відчути цей світ:
тремтіння осики багряного листу,
гіркаво-округле калини намисто...
То щастя безмежне – любити цей світ.

Чистий аркуш кохання

Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми,
та рух молекул
не знає втоми:
і я прийшла,
і ти прийшов –
порвали аркуш –
наклали шов.
Рубця не видно –
хірург мастак!
Чи так було?
Та, певно, так...
На аркуші крапку
поставила я,
а ти написав:
“Кохана моя”.
А хто – кохана,
не сказав,
і я закреслила –
щоб знав, щоб знав!
Я мрію малюю
про щастя своє,
а в тебе інший
малюнок є.
Не вистачить місця
тут нам обом,
і серце моє –
колобком, колобком...
Був чистий аркуш –
ні крапки, ні коми, –
тепер він чорний –
ходімо додому.

Знаки

Крап!
-ка...
Ти –
ре!
Ти –
нота дзвінка,
ти –
мій камертон...
Де
музика сфер?
Де
зоре-танок?
Сим-сим
-фонія?
Гар-гар
-монія?
Крап-крап-крап!
-ка
-люжа мрій...

Ентропія часу

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!