(20-й річниці Незалежності України присвячую)
Тебе не можна не любити, Україно! Твій Київ у сіянні куполів, І твій Дніпро, що тихо-тихо плине Серед своїх квітучих берегів. Тебе не можна не любити, Україно! І золотистих нив твоїх розлив, І ту в Моринцях під соломою хатину, В якій Тарас тобі на славу народивсь. Тебе не можна не любити, Україно! На смертний бій благословляючи синів, Ні перед ким ти не ставала на коліна, Не зустрічала хлібом-сіллю ворогів. Тебе не можна, Україно, не любити, Твій родовід, що йде з глибин віків, Бо ти була, ти є, ти будеш жити В безхмарнім небі співом жайворів!
Яка прекрасна наша рідна мова, Які співучі, неповторні в ній слова! Вона, неначе пісня колискова, Що сни малятам тихо навіва. Яскрава, наче влітку квітка маку, Лагідна, як перше слово букваря, Нею десь в пустелі Мангишлаку Писались вірші-думи Кобзаря. Любіть її, як мати любить сина! Немов зіницю ока, бережіть! Поки живе на світі Україна, В ній мові нашій українській жить.
Багато гарних сіл на Полтавщині, Але найкраще з них, мені здається, Село моє на рідній Зіньківщині – Тарасівка, що в серці моїм б´ється. Я народився тут і тут я виріс, Мені тут роки відкували зозулі, Тут вперше я в своєму серці виніс Любов до неї і до матері-землі. Тарасівка! Люблю я твої схили І серед них до болю рідний Яр, Колись давно тут козаки селились, Вичікуючи нападу татар. Люблю тебе: чи вкрита ти снігами, Чи потопаєш у весняному цвіту, Чи пахнеш влітку стиглими житами, Чи одягаєш позолочену фату. Люблю людей твоїх, які не ділять Добу на відпочинок і на труд. Їх теплоту сердець нічим не змірять, А тому завжди в злагоді живуть. Люблю тебе, пишаюся тобою, Які для тебе ще знайти слова? Люблю тебе, мов дівчину з косою, Що вже рушник весільний вишива.
Кричит комбат: «Приказ получен», Спешит на борт десант навьючен, Винты надсадно жаркий воздух рвут. Нам бы успеть до Кандагара Для завершения удара, Оттуда «духи» точно не уйдут. …В иллюминаторе «зеленка», А дома милая сестренка С любимой девушкой, как прежде, Цветы срывают на лугу. Я здесь, в Афгане, с парашютом, Своим надежным, верным другом, Уже два года как расстаться не могу. Мы в зону высадки успели, И «духам» на «хвост» крепко сели. Кто приземлился там на камень, Кто посчастливее – в песок, Кому-то повезло чуть больше, - Тот на минутку прожил дольше, А кто-то так и не поднялся, Сраженный пулею в висок. Тех дней афганских ненавижу, Ведь до сих пор во сне я вижу: Душман в упор из-за дувала, УАЗ комдива обстрелял. Но выстрел где-то с гор роздался И на земле он распластался, И я ни чуть не сомневался, Наш снайпер все-таки достал. Мы свое там дело знали, Стреляли в нас и мы стреляли, И прошли по самой скользкой, Пусть и огненной тропе. Одного тогда не знали, Что нам пыль в глаза пускали Не только скаты мощных БМП.
Купив Микола нову вудку: -Ну, -каже, -риба вся моя, Та втрутилась тут жінка: -Дудки, ловити рибу буду я, А ти піди вкоси травиці, Наріж корито буряка, Насічи мішок щириці, Валяти годі дурка! А я посиджу на ставочку, Таку рибалку я люблю, Півдня пролежу в холодочку Та, може, дещо і зловлю. Приходить ввечері засмагла, Микола з грядки: -Де була? -Так на рибалку ж я ходила. -А чому вудку не взяла? Посміхнулася дружина Загадково так під ніс. -Ти п´ять років вудку носиш, А риби й разу не приніс!