Ганна Литовець-Гайдаш

Повертайтеся в дитинство

У цім полі згубилось дитинство,
Полетіло з птахами  у небо,
Щоб не згасла веселка барвиста,
Його в серці леліяти треба...
Тут стежина запрошує в казку,
Диво-квівти стають чарівними...
Не втрачайте дитинства, будь-ласка,
Щоб душа не хилилася в зиму...
Тут садочок – країна натхнення,
Смаківниця одвічно-солодка,
Проростає тут радості зерня
І збувається мрія висока...
Рідна хата – колиска любові,
Паленіє калини намисто...
Аби сни ще були кольорові,
Повертайтесь душею в дитинство!

Рушник української долі

А які ж нам взяти кольори,
Простору позичивши у поля,
Щоби долю нашу обдурить
І зашити їй діру бездолля? ...
Хрестиком пошити молитви,
Гладдю постелити квіти щастя...
Скільки в нашій долі кропиви,
Руки жалить і щипа зап´ястя...
І який тут вишиєш рушник,
Щоб на ньому нам розквітла доля,
Коли наш народ до рабства звик,
Йому нині – каторгою воля...
Ми не вмієм будувать самі,
Ми ждемо, коли дадуть у руки,
А давали – сніг на Колимі,
А дають  - у рідній хаті муки...
Колір сонця в житі віднайти б,
Колір неба взяти б у криниці,
Й постелити долю на рушник,
Щоб добробут знали українці...

Не рань мою душу

Не рань мою душу – пташину оту степову,
Що звикла до волі і лету в ясні високості.
Я сонцем весняним тебе у потіху зову,
А ти все журбою, буденністю ходиш у гості...
Не край мого серця. Воно вже судилось тобі – 
Велике і вірне, красиве і ніжне, як весни.
Мені б іще слів, щоб цвіли – не ридали в журбі,
Мені б іще волі, такої, як далеч небесна!
Не рань мою душу. Вона вже навіки твоя – 
Збагнув ти її, чи образив лавиною гніву.
Усе перебуде. Та жінка, як рідна земля,
З душею, як сонце, не дасть тобі втратити віру!

Прихилися до мене

Прихилися до мене з морозу, із вітру, з розлуки,
Принеси мені болі, що душу, як рану, печуть,
Простягни мені, любий, опущені з розпачу, руки,
Бо в прощенні й любові життя притаїлася суть...

Ми в житті будем різно, від болю стогнатиме серце,
Поміж нами стіна виростає, проклята, як мить,
Коли втратила доля з човна одиноке весельце,
Коли ти не зумів і на хвильку мене полюбить...

Прихилися до мене – пробачу печалі і муки,
Замість сонечка, серце під скатертю неба спалю,
Перебудем у світі  усі найпідліші розлуки,
Прихилися до мене, бо  тебе не розлюблю.

Любові не вигоїть світ

Не можу змиритись із тим, що в нас різні дороги,
Не можу прижитись у світі, де ти – далина. 
І нас не єднають турботи одні і пороги,
Бо ми у цім світі – далека німа чужина…

І думати гірко, і боляче з думкою жити,
Що праведна зірка – твоя, а що грішна – моя.
Між нас полини, а я сіяла, начебто, жито…
І вже не до мене привітна усмішка твоя…

Не можу повірить, що ми безкінечно далекі,
Не можу змиритись, що ми невимовно чужі.
В осінню негорду, коли відлітають лелеки,
Ми стінемось, може, у щастя свого на межі?

І я запитаю, чи добре без мене живеться,
Чи квітне душа, а чи, може, стоптали той цвіт?
А ти запитаєш, чи я вже загоїла серце…
А що відповісти? Любові не вигоїть світ…

&&& &&&

Якби могла в оці дощі холодні,
В оці вітри пронизливо-шумні,
Зігріти подихом твої долоні,
То й щастя усміхнулося б мені...

Якби могла від хмар очистить небо,
І сонцем засвітитися ясним,
Або хоч парасолькою для тебе
Служити під гучним риданням злив...

А поки нам доріг одних не знати,
Бо поміж нас гірких розлук межа,
Я буду осінь від душі благати:
Хай у дощі вона не поспіша...

Хай буде тепла, щоб тебе зігріла,
Хай буде невимовно золота,
Щоб у житті тобі не брало світла,
Щоб мрії не змаліла висота...