Надія Олещенко

Солодкий полон

А хмарини, як перини,
Полонять чимось людину.
Чи пухнастими руками, 
А чи сном буття – роками…

Той полон, неначе казка,
Наче тополина ласка,
Сиво стелиться над нами,
Заколисує піснями…

Та прокинешся колись!
Болі й радощі сплелись,
І підеш за небокрай
На Землі шукати Рай…

Пам’ять тополиного вальсу

Ущухла тополина заметіль,
Мені до рук спадають сонця перли…
Згубила по світах нестерпний біль,
І наче все довкола аж завмерло…

Знайти б під сонцем прохолоди тінь,
Щоб ноги босі покололи стерні,
Щоб не лишилось сліду від хотінь – 
І тільки спокій на душі мізерний…

Раптово вщухла сива заметіль,
Звідкіль її тепер чекати знову,
Прилинь у зиму й весну звідусіль,
Прилинь у осінь ясно-кольорову…

Прилинь у мою пам’ять звідусіль,
Щоб де й поділись болі та страждання,
Жадана тополина заметіль,
Як сивина жіночого чекання…

Жасминовий сон

У жасминовім гаю заблукало літо,
Найкоротшу ніч свою виплакало цвітом…

Двоє губляться в гаю через буднів сито,
Здоганяють лиш своє – хай холодне – літо…

У далекому гаю серцю не заснути – 
Звідки щастячко гукне – як мені почути?

Та ховаю болю клин, серце навпіл краю,
У жасминовім гаю літо все блукає…


					
					
					

					
					
					
					
					

Захисти…

Захисти мене від дощу своїми 
                    руками-крилами,
Я у душу тебе впущу своїми 
                    очима щирими…

Ти замкни мене від плачу своїми 
                    ключами брязкливими,
Хай нікуди я не втечу, йдучи під 
                    рясними зливами…

Запали ти мені свічу від сяйва 
                    лиця вродливого,
Хай у безвість я полечу у полоні 
                    дощу щасливого…

Колись було…

Заховаю очі у любистку
І скуштую гіркоти світів,
Хіба можна полюбить до крику,
Коли прірва поміж нас років?

Навіть якщо віру вже убито
Й не лишилося ніяких сил,
Вже нікому серця не закрити
І не скласти розпростертих крил…

Коли браму щільну затворити
І не чуєш зоряних розмов,
Ще й тоді рок може сотворити 
Серця найчистішую любов…

Усміхнеться доля нарочито,
І любистків зіп’ється нектар,
Хіба можна щиро не любити,
Коли серця не згасає жар?

Голубка на вікні

Яке щасливе оте скло – 
Воно схоронить тайну,
Коли на мить відволікло
Щось дивно-незвичайне.

Забути уселенське зло…
Змах крилаво-щасливий…
І біль, і сум перемогло 
Турчання голубине…

Злетіла пташка на вікно,
Зустріла погляд світлий…
Душі настояне вино
Захмелено розквітло…