Як в дитинстві – заплющить очі, І лягти горілиць в траву... Я сьогодні до болю хочу Позабути, що я живу... Уявитьсь хмаринкою в небі, Безтурботно по ньому пливти... І нічого мені не треба, Окрім спокою й самоти... А коли вже хмаринка-осінь Заморосить рясним дощем, Дай же, Боже, поплакати вдосталь, Втамувати на серці щем... День мине, підбереться вечір, Засміюсь на свою біду. Знов закину суму за плечі І тихцем по життю піду...
Понад Ташанню туман пливе – Незбиране молоко лугів, В осоці качка качаток зве, І не уздріть берегів... Сяду під верби принишкну весь, Вудка поздовж руки, Тільки і чутно – зозуля десь Лічить мені роки. Вітер ще спить. Не шелесне лист, І очерет мовчить, А з лозняків соловейків свист Про новий день ячить... Вибралось сонце із-за гори І запалило день, Чую, Творець провіща: “Твори, - Травень жадає пісень!”
Присвячую
народженню сина Владислава
Усе мине, все кане в забуття, Але ця мить – її не зітруть роки, У неї втислось все моє життя, Мети хода і мрій моїх потоки. Коли настане час гірких прощань, І буде чутно, як сльоза бринить, Дістану тихо скарб мого життя, Й візьму тебе – мою щасливу мить. Обіймуть руки, розум осягне, Зігріє серце мить мою безцінну... Таких висот душа моя сягне, І я відчую, що таке нетління... Ти скажеш, друже: “Це лиш мить одна, Ти всі роки за неї загубив...” Що говорить...Щасливая вона, Заради неї я життя любив...
Пасічнику з Покровського
На пасіці – тиша і спокій, Останні квітки відцвіли, Дід вийшов в задумі глибокій, Та бджоли тепер не гули... Знімає бджоляр капелюха, Не віриться – літу кінець, Сідає на землю – послухать, Як в травах сюрчить стрибунець... Та літечка дід не прогавив, Він військо пускав за село, Й воно із квіток золотавих Це літо в комору знесло. В коморі медовії ріки, А де ж воскові береги? І дід дістає із засіки Восків золотаві круги...
Прищур востока в глазах твоих, А на ланитах снежинки тают. Мне все равно, целовал кто их, Нынче я тебя обнимаю. Думал ли я, отправляясь в путь, Чувствовал ли мой дух бродячий, То, что Север от твоих губ, Стылый Север – такой горячий… Ничего меня не спросила, Ты, сестра метелей и вьюг, Обожгла лишь, заворожила, И сказала: «Мне будешь друг». В пряди черные снег вплетался, А меха тебе шли к лицу. Не пойму, как ты догадалась, Что твой образ давно ищу. Для художника важно - краски, Для поэта же – только память. За твои горячие ласки Зацелую тебя стихами…
Оксане Голуб
В каких садах цветут цветы Уж столь необычайные? В бору Сосновом, вижу, ты Растение случайное… В твоих вопросах мысль видна, И разума движение, Так за волной бежит волна, Играя с отражением… Я постараюсь дать ответ На каждый твой вопрос… Но как же источает свет Медовый цвет волос. Малиной зреющей уста Притягивают взор. Но ты – чужая красота, А я, прости, не вор… Я часто в поле наблюдал, Как поутру пчела Из васильков брала нектар И в улей свой несла. Природы сладкая слеза На полевых цветах, Как васильковые глаза, Как поцелуй в уста… Испробуй мед. Крылатый рой, Весну и жизнь любя, Спешил стремительной гурьбой Порадовать тебя. Пусть далека. На сердце лед. Несовершенен стих. Но ты, вкушая этот мед, Целуешь пчел моих…
Вітром буйним в степу посіяна, Невідь-звідки сюди принесена, Колосочками ніжно розчесана, Русокосим дівчам омріяна, Жайвір-пташкою защебетана, Сонця променями розніжена, Рученятами білими зірвана І з піснями у косу вплетена, Жовтим джмеликом поцілована, Житом сизим до часу схована, Та полями вже йдуть жнива, Гострий серп походжає близько, Синє личко опустиш низько, Ой, волошка моя польова...