Володимир Прислонський

Приходь до мене, сонечко, завжди

Ковзнуло променями вранішніми сонце
По білому пухнастому сніжку,
Грайливим птахом залетіло у віконце,
Лягло на ліжко, що стоїть в кутку.

Пробіглося по стелі і по стінах,
Заглянуло в люстерко сміючись,
Перед іконою завмерло на колінах,
Спокутуючи гріх чи свій, чи чийсь.

Веселим поглядом довкола озирнулось,
Щось прочитало на  обкладинках книжок,
Помітило мене, привітно посміхнулось
І вилетіло через поріжок.

Приходь іще до мене, сонечко, у гості,
Чекатиму тебе я, так і знай,
Ти всіх нас грієш, всім нам світиш з високості,
А я прошу – іще до мене прилітай.
                                   23.01.2009р.

Літо – чудова пора

Літо видзвонює косами,
Возом на небі гримить,
Пахне, мов чаєм, покосами
І верболозом шумить.

Літо сунички розсипало,
Ніби намиста рядки,
Ягідним дощиком випало
На полуничні грядки.

Літо на хвилях гойдається
На пшеницях і житах,
Сонечком ясним всміхається,
Вітром летить ніби птах.

Літо у річці купається
І на піску загора,
Літо росою вмивається,
Літо – чудова пора.
                 14.06.2009р

Мереживо осінь снує

Вже літа сторінки всі, як одна, прочитані,
Пташки затихли, проспівали всі пісні,
Дорідні врожаї у засіки засипані
І трави по осінньому холодно-росяні.

Поля озиминою старанно засіяні,
"Курли" прощальне шлють із неба журавлі,
Хмарки у небі синьому замріяні
Пливуть, неначе в морі кораблі.

Дерева різнобарв’ям пофарбовані,
Від вітровію гублять листячко своє.
А сонце шле на землю прохолодні промені,
І павутина осені мереживо снує.
                            16.09.2009 р.


					
					
									
					
					
									

Коли тріщать морози люті

Тріщить мороз, куса за вуха
І зазира під кожушок.
Гуляє полем завірюха,
Танцює по дворах сніжок.

Не встигло сонечко піднятись,
Хоч трішечки зігріти нас,
А вже пора йому ховатись –
Короткий день в  зимовий час.

Мороз тріщить, зима щосили
Лютує, мов свекруха зла,
І хоче, аби ми просили
У неї сонечка й тепла.

Тож закружляєм хороводи
І запитаємо: "Зима!
Невже теплішої погоди
Для нас у тебе вже нема?"
               24.01.2010 р.
 

Я не марно на світі живу

Дерева тягнуться до неба,
У небо линуть журавлі,
Мені ж летіти ввись не треба,
Мені найкраще на землі.

Я на землі будинок маю,
Дружину, сина і дочку,
І з радістю я доглядаю
Дерева, що садив в садку.

Онукам я своїм радію:
Сергійко й Ліза в мене є,
Я поруч з ними молодію,
Вони, мов сонечко моє.

Є все що треба на городі,
І одяг є і є взуття.
Тож як говориться в народі
Немарно я живу життя.
              02.12.2008 р.

Залиште добрий слід в житті

В цьому світі безслідно ніщо не зникає,
Так розумно природа створила сама,
Літо спати в осінніх листочках лягає,
А струмочком весняним дзюркоче зима.

Тато й мама  у дітях себе залишають,
Хмари  падають снігом і ллються дощем,
Композитор  живе у піснях, що співають,
А поет  залишається жити віршем.

Хтось глибокі сліди після себе лишає,
Інший стежку вузеньку втоптати зумів.
Хочу я, та, на жаль, так в житті не буває,
Щоб пішли в небуття зло й біда без слідів.
                             20.03.2010 р.

 

Кругообіг води в природі

Дві хмарки в небі над ставком зустрілись,
Спинилися на мить перепочить,
Зраділи одна одній, притулились,
Розповіли про те, що їм болить.

Згадали, як в ставочку просто неба
Гойдались хвилями колись в очеретах,
Як сонце їх покликало до себе
І як вони злетіли, ніби птах.

Подумали хмарки, поміркували
І щоб не бігать з вітром взад-вперед,
Із неба дощиком рясненьким тихо впали
В ставок, де ріс знайомий очерет.
                          21.05.2010 р.


 

Вдова чекає милого з війни

Ледь-ледь сірів недільний літній ранок,
Спокійно спали діти, чоловік, вона,
Та раптом увірвалася на ганок,
Мов чорний крук, неоголошена війна.

Прощалась з милим, посадила на підводу,
А сльози очі затуманили, мов дим,
Дала в дорогу хліб, до хліба, воду,
Просила Бога, щоб зберіг його живим.

Трикутників солдатських кожен день чекала,
Затамувавши подих розгортала їх,
По декілька разів схвильовано читала,
Присівши стомлено на стоптаний поріг.

Одного разу заскрипіла хвіртка,
Поштар, відкривши сумочку свою,
Подав листа, а в нім страшенна звістка:
"Ваш чоловік загинув у бою".

Прийшла весна, а з нею Перемога,
Порозлітались з хати соколи-сини,
Вона ж щоденно вигляда з порога
Свого рідненького солдата із війни.

Вона не вірить, що загинув, все чекає,
Чекає на отой щасливий день,
Коли повернеться коханий, приласкає
Її і посивілих вже дітей.

Не перестане серце у вдови боліти,
В її душі не скінчиться війна
Допоки вдома, чи на тому світі
Із своїм милим не зустрінеться вона.
                        17.06.2010 р.


 

Намалював картину сніг

Перший тихий сніжок 
Постеливсь на землі спочивати,
Вкрив соломи стіжок
І осінні сліди біля хати.
	
	Білим кольором сніг
	Написав неповторну картину,
	Одного лиш не зміг – 
	Забілити красу-горобину.

Майоріє вона
На снігу ягідками барвисто.
Ось така дивина – 
Біла ковдра й червоне намисто.
                 11.12.2010 р.


 

Час брати в руки помело.

І влітку й взимку на деревах зелень нині,
Хоч в нас не тропіки, не надлишок тепла,
А тому, що паразитує в Україні
Весь рік на дереві зелена омела.

	Страждає наша Україна-ненька,
	Переживає свій чи не найгірший час,
	Хоч в Укоаїні найродючіша земелька,
	Та жаль хапуг на ній багато в нас.

Вони висмоктують багатства України,
Наносять людям безліч горя й зла,
Від них наш край, колись квітучий, гине,
Так як дерева, де жирує омела.

	Щоб зажили щасливо наші діти й внуки, 
	Аби не гинули дерева на землі,
	Потрібно разом взяти помело у руки
	І ним пройтися по хапугах й омелі.
                           01.04.2011 р.