Галина Яремко

Кленовий лист

Кленовий лист злетів увись...
Та рано він упав, раптово...
Це тут, недавно, не колись,
Це сон, це сум, це днина знову...
І він затих, і він заснув,
У золотому житнім полі...
До зустрічі... не встиг, забув...
Такий завіт у його долі...
Із ангелом твоя душа...
І поміж хмар, побіля сонця,
А я ж чекаю, як, було,
Постукаєш в моє віконце...
А поцілунок-сирота,
Зриває вітер з нього сльози,
І полинова гіркота
Окутала кленові лози...
Сумує сум, сумує біль,
Сумує туга за тобою...
Усе пройшло, неначе тінь,
Любов моя лише зі мною...
Туман клубком пливе з долин...
Можливо, з ним відступить горе,
А може, щастя... З ним прилинь!
Життя ж тепер – солоне море.
У діамантову росу
Впаду з закритими очима,
Одягнені в твою красу,
Їх двоє, й двоє нас із ними...

Божевілля

Обкутала гірка печаль
Розлуку у мою вуаль...
Я мучуся, я догораю,
Хоч Бог тебе й забрав до Раю,
Я все одно тебе чекаю,
Люблю! Прости!

Лиш відгукнись, тебе благаю,
А відповідь твою я знаю:
– У вічності ночую й днюю,
Тебе я бачу, люба, й чую...
Що ти все плачеш і сумуєш,
Моє ти щастя розчаруєш...
Люблю тебе, люблю! Прости!
Прошу. Прости і відпусти!
У синю вічність відпусти!

– Не відпущу тебе ніколи
І не віддам тебе нікому – 
Ти мій, любов моя навіки,
Від сліз наповнилися ріки,
Дай феонітовії ліки,
Бо збожеволію! Прости!

Затягує бездонна одинокість,
Стежки зимою снігом замело,
Поглянь! Поглянь! Відірване крило!
І як мені у горі жити?
Як серця тугу притлумити?
Тебе не зможу розлюбити,
Твоїх очей і рук не змити
У пам’яті моїй!

– Щаслива мить любові з нами,
Зійшлися двоє берегами,
Благословенні ми батьками,
Оберігалися богами...
У казці ми півсотні літ,
Як білих лебедів політ...
Та синя вічність!
У неї тут свої заграви,
І сум без кольору, й забави,
Мої слова тобі, для тебе:
Люблю! Прости! Не плач, не треба!
Прости! І в синю вічність відпусти!

– Я лише зараз зрозуміла,
Що на землі не все зуміла...
Не втримала, не лікувала,
Не долюбила, не змогла,
І щастя я не вберегла!
За це несу я покарання
І вдень, і ввечері, і зрання!
Люблю! Прости!
Я виконаю побажання,
Я проведу твоє прохання...
І в синю вічність відпущу
Під шум прощального дощу...

До зустрічі

Любий, чуєш – весна за селом, за приліском,
Жовті зорі не сплять, засвітились димком...
Ранок небо тобі червонить на дорогу жар-блиском,
І акорди гітар вже звучать у парку над ставком...

Забіліє кора, і забризкають сльози берези,
Ти під ними мені говорив: “Посміхнись...”.
Там, на березі Псла, утомились нездійсненні грези,
Журавлятами звістку пришли, як колись...

Приготує черемуха сукню для милого травня,
Сині проліски цвітом змалюють гаї...
І кування зозуль, і пахуче в гаю різнотрав’я – 
В них без тебе блукають надії мої...

Гомонять про любов солов’ята днині прозорій,
Придивляється місяць до зелених дібров – 
І напишуть на небі слова досвітнії зорі:
“Найсильніша любов не вмирає... До зустрічі знов...”.

					
					
					
					
					
					
					
					

На світанні...

Я з музою зустрілась на світанні,
Вона стояла в черемховім вбранні,
Здається, думала, чи сповіщати звістку,
А потім наче проковтнула кістку...

Така вся стала величава, мудра,
А на обличчі – купинами пудра...
Я думаю: “Не з добрим побажанням...” – 
Моє помітила розчарування.

Вона мені нічого не сказала,
Лише півкулю на вікні намалювала,
А може, хліб? Чи може, захід сонця?
Цю таємницю береже віконце...

Хотіла ніби щось і показати,
Та сонця промені заглянули до хати...
І чомусь ніби сумно споглядала,
А потім, як у мареві, розтала...

Якщо не муза це, то хто – чаклунка?
Я говорити більш не буду лунко,
Не сполохати щоб дітей, онуків,
Не хочу голосних і зайвих звуків...

Не буду це виносити на осуд,
Щоби із нею не побити посуд...
Боюсь, що стало їй зі мною нецікаво –
Тому й не залишилася на каву...

Осінній сум вдовиної печалі

Бовваніючи, осінь непомітною йшла чередою,
І, як злодій, підкралася тихо неподалік...
Цілувала мене й шепотіла: “Будеш вдовою...” –
І зманила, украла, обсипала болем повік...
Мені холодно тут, я не вірую в милості долі,
Найдорожче забрав, щоб довіку купалась в сльозах...
Заболіла душа і повільно доконують болі,
Ну, а серденько біль вже давно на шматки розірвав...
Ти до мене тепер лиш приходиш у снах,
Я щаслива, що в них тебе бачу,
Ти веселий такий, світять зорі в очах,
І від зустрічей цих я не плачу...
Та колись ти приснивсь у сорочці лляній,
Білій-білій, як білий лелека,
Я побігла услід, та вже іній на ній,
Не здогнала, бо був ти далеко...
Ти приходиш у снах із віршами разом,
З ними лише тебе я чекаю,
Я за тебе молюсь, я тобі признаюсь,
Що тебе я і досі кохаю...
А колись прилетів ти із другом своїм,
І в руках ти тримав жовті маки,
Залишились в серцях, і твоїм, і моїм,
Милі згадки про кримськії Саки...
Зустрічаю тебе у квітках лісових
І між синіх волошок у житі.
Ти для мене живий, як життя молодих,
І я жду нездійсненної миті...
У дарунок мені ти дорогу встелив
У мімози і жовтую розу,
І сказав, що ці квіти від жовтих світил,
А тому не бояться морозу...
А сьогодні ішов віддалік так собі,
Наче зовсім ми й не знайомі...
Потім руки подав, обійняв, як колись,
Я ж відчула твій подих в долоні...
Я чекаю тебе із тих вічних доріг,
Прилети ж, мій лебедик, весною,
Поцілунком зустріне рідний поріг,
Розплетеш мої коси рукою...

Калинові хрести

Калашницькі гори золотом темним покрилися,
Жовта охра споглядає із вершин,
Недоторкані стали вони – зморилися,
Ні стежини туди і ні сліду від глин...

Вони сонцем живуть, незрадливою дружбою з осінню,
Стала терном їх дорога до життя,
Вже світанку не побачити із просинню
Тим, хто відійшов у небуття...

Нема білих хатин – тільки груші
Поселились довіку, а може, й на мить,
Між ними проміння, мов скривджені душі,
Так безмовно собі клекотить.

Край підніжжя цих гір є криниці,
Карі очі у них повні сліз...
Сам блукає туман, блискавиці,
Поряд доля – простий верболіз...

Заросли темні саги хмелем, вільхою-деревом,
А на горах ожина простелиться синь-полотном,
Пам’ять пройдених літ розмовляє із маревом
Сплять могили німі з калиновим хрестом...

Поряд річка тече – тільки в неї немає старості,
То ховає себе, то когось в осоці,
Закрутилась в обіймах, не просячи милості,
Срібна совість її на лиці...

Я до гір не іду, і не їду до них я роками,
О Вселенська Богине! Ти помилуй мене і прости...
Я люблю рідні гори із їх могилками,
Є між ними у пам’ять вкарбовані міцно хрести...
 

Подаруй мені

Подаруй мені жовті троянди,
Подаруй мені пізню любов,
Через долею скошені роки
Щоб з тобою зустрітися знов...
Подаруй мені жовті мімози...
Заблукаєм з тобою в той край,
Де квітки не бояться морозу,
Зелен-квіт і любові розмай...
Подаруй мені жовті гвоздики,
Як дарує Бог килим весні,
Подаруй мені дзвоники дикі,
Як до тебе прийду уві сні...
Подаруй мені жовтії трави,
Тихим щастям своїм поділись,
Тільки знатимуть трави-мурави
І птахи, що злетіли у вись...
Подаруй мені жовті тюльпани – 
Я віддам тобі ніжність свою,
До матусі полину під ранок – 
Їй про тебе скажу, бо люблю...
Подаруй мені сонячні ранки,
Поцілунок тобі подарю...
Золоті часто сняться нам замки,
Подаруй ти вечірню зорю...
Подаруй мені жовтії мальви,
Збережи в них себе навіки...
Хай залишаться в пам’яті нашій
Незабутні студентські роки.
Подаруй мені злате весілля – 
Своє серце тобі я віддам,
Я тобі назбираю чар-зілля
І нікому тебе не віддам....

Чорний мак

Червоний мак переродивсь
У чорний при дорозі.
Хтось тихо в долю задививсь – 
Очей зімкнуть не в змозі...
Для мене ти мов став чужим...
Пекучий біль і погляд,
Тебе всього приворожив
Гарячий вітер поряд.
Для нас віднині став чужим
І теплий подих-повінь...
Невже тебе приворожив 
Чужий негарний промінь?
І зараз ми уже не ті – 
Далекі ми з тобою,
Де ж загубив слова оті
Між болем і журбою?
Обсіли душу навкруги
Одні їдкі тривоги,
Вони всесильні, мов боги,
Як недруги в небоги...
Як за водою, все пішло – 
І лагідні обійми,
А поцілунки? – повезло!
Залишились, наївні...
Моя привабливість, хода
Уже не є стрімкою,
Лишилось тихо пригадать – 
Не буду вже такою...
Уже хай буде завжди так – 
Ні вороття, ні змоги,
Засипле пелюстками мак
Мою й твою дороги...