Марина Заставська

* * *

Немає місць, дорожчих за оці:
Чи горді зорі поглядають в річку,
Чи сонце гріє стиглі пшениці,
Чи сумноока осінь сіє мжичку.
О Шилівко! Милуючись тобою,
Прошу в душі твого благословення.
Бо ти – той край, що зачаровує красою,
Земля, що обдаровує натхненням.

Шилівка

Моє село! Казковий рідний краю!
На світі, мабуть, кращого немає.
Люблю всім серцем Байрак – гордий ліс,
Який суниці у руці приніс.

Люблю черемхи біло-пінної кипіння 
І саду солов‘їного цвітіння,
І білі лілії на плесі річки Грунь,
Джерельну воду, яку п‘ю з долонь.

Люблю твоїх ставків блакитні очі,
Люблю за ясні дні і темні ночі,
Люблю за те , що неповторне ти,
Й твою красу я хочу зберегти. 

Грунь

Зупиніться, гляньте, як красиво,
Наче диво-казка ожила.
Рідна Грунь! Моє сріблясте диво!
Тиха річечка мого села.

Довгокосі верби срібним листям
Нашептали річці дрімоту.
Грунь у верболозовій колисці
В снах згадала свою силу молоду.

По весні колись мости зривала.
Чорним змієм клубочився вир…
Обміліла і позаростала:
Ряска, очерет, рогіз, кушир.

Не сумуй за юністю, не треба,
Ти не втратила величної краси.
У короні з білих лілій, королево,
Гордо хвилю, наче голову, неси!

					
					
					
					
					
					
					
					

Старі альбоми

Старих альбомів пожовтілі сторінки
Перегортаю з трепетом поволі.
Із фотографій в душу дивляться роки,
Що об‘єднали дні, події, долі.

З потоку швидкоплинного життя
Схопили кадри, вічними зробивши,
Обличчя, постаті і почуття,
Миттєвості в польоті зупинивши.

На знімках – радісне, величне і сумне – 
Усе, що дороге для родоводу.
В старих альбомах збереглося головне:
Історія людини і народу.

Балада про лелек

Малий Петрусь повідав новину:
Біля повітки батько колесо прибив,
Й лелека їм у двір приніс весну – 
Гніздо удвох з лелечихою звив.
А через тиждень Петрик нам сказав:
- Сидить лелечиха на яйцях.
Такі, як гусячі. Та батько наказав
Мені до птахів більш не наближаться.
Сусід Ванько – штукар і розбишака – 
Прискалив око, хитро посміхнувсь:
- Дурак, Петько! Та ти не слухай батька!
Взяв яйця гусячі й в гніздо лелекам – шусть! 
Забули про пригоду вже хлоп‘ята,
Та ось Ванько в долоні плеще і кричить:
- В лелечихи вже вивелись гусята,
Вона тепер, немов дурна. Дивіться йдіть!
Лелечиха у розпачі металась,
Аж тут лелека нагодився до гнізда.
Ніхто не ждав того, що потім сталось,
Яка в сім‘ю лелечу надійшла біда.
Поглянув батько у гніздо на  гусенят – 
І ну дружину скубти, дзьобом бити.
А знизу – сміх і свист хлоп‘ят.
Чому ж бо ви такі жорстокі, діти?
А потім  бусол полетів кудись,
Побита мати над гніздом мов плаче.
Тут шумом крил наповнилася вись,
Злетілись бузьки з всього світу наче.
Клекочуть, б‘ють крильми, сердиті, злі,
Той шум тривожний в кожну хату линув.
Схопив лелека в дзьоб ті пташечки малі,
Злетів до неба і на землю кинув.
Розбились. Ось скривавлене лежить.
Впізнали люди: наче гусенята.
О горенько! Лелечисі не жить
За те, що не від батька пташенята.
Лелечий суд жорстокий і страшний:
За зраду – смерть! І кинулись карати.
Вся зграя – дзьобом, лапами, крильми…
Даремно люди намагались врятувати.
Івана батько прутом відшмагав,
Та не від болю сльози виступали.
- Та я ж не знав, я просто жартував.
Чому ж її, а не мене карали?

Червень

Барвистий червень у долині ліг
Під синім і безмежним тентом неба.
Ромашки притулилися до ніг,
В ставку собою милувались верби.

Манив солодкий аромат суниць,
Достиглі трави шовком похилились,
А сонце з глибини твоїх зіниць
Мені привітно бризками іскрилось.
 

Суничний поцілунок

Легенький вітер гнав травою хвилі,
Ромашки в зелені смарагдовій купались,
Здавався морем луг, й суниці стиглі
На дні його, мов зірочки, ховались.

Запахли п’янко васильки і чебреці,
І марево заколисало ліс.
Ти у великій лагідній руці
Мені духмяні ягоди приніс.

Достиглі, соковиті і смачні
З твоїх долонь солодшими здавались.
- А в тебе губи у соку, - сказав мені, - 
Дай витру…
              Як тоді ми цілувались!