Тетяна Заможня

Найбільш болить мені залишене село

Найбільш болить мені залишене село:
Хатини-пустки, стогони совині...
А скільки ж тут людей колись жило! – 
Тепер вітрів тужлива пісня лине...

Скриплять ворота жалібно щодня,
Гілля угору явір підіймає,
Роз?їхалась по світу вся рідня,
Ні роду, ні села, на жаль, немає...

Лелеки у гнізді на дворищі живуть,
На клені колесо, ще тато приладнали,
Здіймаються угору і зовуть,
Щоб діти з внуками додому повертали...

Навідую я часто батьківський поріг,
На цвинтарі – могили найрідніші,
Молю, щоб невблаганний час зберіг
Село моє, найкраще, наймиліше...

Рушник життя

Щоб пошити рушник, треба випити чашу терпіння,
І покласти на душу печаль самоти,
Попросити з роси, і з води та зеленого зілля
Сил від Бога, а в неба – частинку краси...


Щоб прожити життя, треба серце віддати для світу,
І у пісні печаль заховати про око людське,
Не згубити в душі молодого весняного цвіту,
Бо життя, як рушник – і квітуче воно, й гомінке...

Люблю життя

Буває так, що серце холодніє,
Затерпне з болю і заснути не дає,
Тоді я йду туди, де небо голубіє,
Там, де веселка чисту воду п´є...

Без віри у життя не можна жити,
Недуга хай іде на чорні болота,
А я піду туди, де половіє жито,
Де колосом дзвенить пшениця золота.

Я так люблю життя і ясне сонце,
І коли місяць світить уповні,
А ранок тихо зазирає у віконце,
І знов життя всміхається мені...

					
					
					
					
					
					
					
					

Шануймо жінку

Земля і жінка, і любов, і доля – 
Одного роду ці святі слова,
Хай кожну з нас віднині і довіку
Любов і ласка щедро зігріва!

Ніколи мати гірко хай не плаче,
Дружина у любові розквіта,
А донечка, волошкою неначе,
До матінки голівку поверта.

Без матінки і сонце не так світить,
Гірка роса на трави упаде...
Шануймо жінку – берегиню світу,
Хай славиться ім´я її святе!  

Я кохаю тебе

Знов до нас повернулася рання весна
З тихим шепотом трав і щасливих надій,
Ти найкращий з усіх, що живуть на землі,
Світ для мене – це ти, білий лебедю мій...

Я у долі для нас небагато прошу:
Ласки Божої, осінь без бурі,
Сліз від радості нам, як у спеку дощу,
Тихих хвиль у життєвому морі...

Не біда, що на скроні посипався сніг,
Облітають пелюстки вишневі,
А літа рушниками лягають до ніг,
Як любові стежки споришеві...

Я кохаю тебе, ти для мене – усе:
Ясні зорі, і місяць у небі...
Ми з тобою удвох... Осінь щастя несе...
І мені більш нічого не треба...

Вірую в любов

Життя прожить – не поле перейти, 
Бувають в ньому радощі й печалі.
А я зізнаюсь – вірую в любов
І з нею йду в життя, все далі й далі...


Люблю, як в небі зорі мерехтять,
Уранці з сонцем день ясний вітаю.
І знов скажу: я вірую в любов,
Всю землю рідну серцем обіймаю!


Усе люблю, що Божий день несе:
І коли грім, і сонце хмара вкриє...
Я вірую. Повірте й ви в любов,
Тоді життя криниця не зміліє!